ДІАЛОГ ЯК ЗАСІБ ВИРАЖЕННЯ ГЕНЕЗИ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ У ДРАМАТИЧНИХ ТВОРАХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ.: ПОРІВНЯЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Анотація

Перша половина ХХ ст. у драматургії діаспори стала роками актуалізації національного феномена як явища. У цей період українська драматургія знаходить нового героя, в якому вияв національної ідентичності поєднується з глибоким патріотизмом та прагненням до осмислення духовного життя нації. Українські драматурги-емігранти бачать своє завдання у виробленні самодостатнього національного характеру, який би свідчив про самобутність української нації. Завдяки їхнім зусиллям людина розглядається як психологічний феномен складної взаємодії індивідуального та національного. У долях конкретних героїв драматичних творів прочитується доля українського народу, позбавленого політичної державності.

Характерною ознакою літературних творів досліджуваного періоду є насиченість їх національно-патріотичним пафосом, який у драматургії втілюється не лише в зовнішньо-подієвому розвитку сюжету, але й у мовленні персонажів. Попередньо проведений аналіз наявних у вітчизняному літературознавстві досліджень драматургії української діаспори першої половини ХХ століття водночас засвідчив необхідність зусібічного вивчення поетики творів діаспори, недостатню з’ясованість історико-літературних проблем. Досить часто у п’єсах письменників, що творили за межами материкової України, перебіг зовнішніх подій чи історія життєвого моменту є приводом для передачі глибинних механізмів людських вчинків та їхніх характерів. Можемо говорити про намагання драматургів вивчити становлення і розвиток характеру українця, передовсім, як носія національної гідності та національних цінностей.

Приміром, у п’єсі В. Чапленка «Третя сила» прискіпливо вивчаються характери українців з точки зору здатності до державотворення. Риси характерів головних персонажів, що випливають із розгортання сюжетних ліній, вияскравлюються на мовному рівні. Сильний жіночий характер особливо приваблював українських драматургів-емігрантів. Ю. Липа бачив у ньому не лише втілення величі духа, але й запоруку збереження родини та нації. Створити достовірний жіночий образ, виразити авторську ідею допомагав художній діалог. У драматичній поемі Ю. Липи «Троянда з Єрихону» характер головної героїні, графині Моріньоль, увиразнюється не лише у внутрішньому діалозі, але й через діалоги інших героїв.

Випробування українського національного характеру в межовій ситуації демонструє п’єса І. Багряного «Морітурі», присвячена подіям 30-х років в Україні. Обмеження драматичної дії герметичним простором тюремної камери фокусує увагу читача на діалогах та полілогах ув’язнених.

Національний характер як етнодиференціююча характеристика українського народу повною мірою виявився в драматургічній спадщині діаспори через діалогічне мовлення персонажів. Аналіз особливостей конструювання національного характеру через діалогічне мовлення персонажів виявив тенденцію до ускладнення структури діалогу. Внаслідок наповнення реплік екзистенційним смислом діалоги у драмі-дискусії не лише відображають боротьбу ідейних позицій, але й служать засобом увиразнення та психологізації національного характеру. Розвиток почуття етнічної ідентичності зображується не тільки як обов’язкова умова формування національного характеру, а й як показник особистісної зрілості людини, сформованості її ціннісно-смислової сфери.