ЛИСТИ ЮРІЯ СТЕФАНИКА: «КОЖНИЙ МУСИТЬ ВИЙТИ НА СВОЮ ГОЛГОТУ САМ»…
Анотація
Письменницький епістолярій – це не тільки погляд “за куліси” інтимного життя письменника чи матеріял до біографії. Це ще й тест на культуру спілкування із сучасниками і нащадками. Такий собі своєрідний тест на мистецьку справжність. Не кожен з літераторів витримує його. Серед українських письменників одним із найяскравіших і найталановитіших епістолярних документів є листування Василя Стефаника. І хоча ми не маємо і, напевне, ще довго не матимемо повного зібрання творів цього письменника, у тому числі не можемо зібрати докупи епістолярну спадщину “мужицького Бетговена”, але листи письменника давно привертають увагу дослідників літератури. Чи не першим у цьому ряді літературознавчого препарування інтимного світу письменника був наймолодший син Василя Стефаника – Юрій Стефаник (24 липня 1909 – 25 квітня 1985), який ще в далекому 1938 році опублікував свою розвідку «Дещо про листування Василя Стефаника», в якій розглянув батькові листи і вперше навів фрагмент однієї політичної промови 1909 року, яка привідкриває вічну драму українського письменства: “А я вже стільки бив головою об мур мужицької впертости, і мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, лишається одно: або з вас мужиків зробимо народ, або упадем” [цит.: Юрій Стефаник. Роздуми про батька. – Київ: Криниця, 1999. – С. 29].